Cпецпроекти

Впізнати себе. Історії людей про обмеження та всюдисущий контроль з боку батьків


Важко знайти батьків, які хочуть, щоб їхня дитина була нещасною. Навпаки — зазвичай мама, тато та інші родичі, як-то дідусі й бабусі, намагаються робити усе, аби дітям було якнайкраще. Та погляди на те, як це реалізувати, — різні. 

Деякі батьки впевнені, що без жорсткого контролю з їхнього боку дитина не зможе стати нормальною людиною. Тому і влаштовують тотальні перевірки, обмежуючи власний простір дитини і не даючи можливості сину/дочці мати щось недоторкане, своє. Роблять це не зі злості: можливо, так було прийнято у їхніх родинах, і подружжя просто наслідує поведінку своїх же батьків. Та зазвичай на дітях подібні обмеження позитивно не відображаються.

Поговорили з різними людьми – про те, які обмеження були в їхньому дитинстві і як це вплинуло на самостійне життя.

В’ячеслав:

У обох моїх батьків не було в дитинстві власної кімнати: батько жив зі своєю мамою, а моя мама – із сестрою. Через рік після мого народження ми переїхали до двокімнатної квартири. Тож я вже ріс маючи окрему кімнату.

Мені подобалося, що я мав особистий простір. Але кілька разів батько нагадував, що в нього такої розкіші, як окрема кімната, в дитинстві зовсім не було. Іноді він дивувався, чому я не залишаю двері відчиненими. Мама навіть могла забігати до моєї кімнати без стуку та запитань. Не думаю, що вона прям навмисно це робила: просто забігала то полити квіти, то забрати щось потрібне, то хотіла щось спитати. Проте мені було не дуже комфортно, я постійно сіпався, особливо якщо просто тихо сидів до цього і, наприклад, читав книжку або працював.

Можна припустити, що в мами така звичка пов’язана з тим, що в неї не було жодних дверей до кімнати. Та достеменно не знаю, чи стало це головною причиною. Батька зрозуміти можу – підозрюю, що він трохи заздрив через те, що колись не мав власної кімнати. Зараз я живу окремо від батьків, з друзями, і досі маю звичку зачиняти двері, досі не люблю, коли хтось заходить без стуку. Сам без стуку я не заходжу і намагаюся зайвий раз інших не турбувати.

Рома:

Я жив з бабусею в однокімнатній квартирі. Вона виховувала мене з дитинства. Батько жив окремо з іншою родиною та не приділяв мені багато часу й уваги.

Не скажу, що з бабусею було жахливо жити. Вона мене дуже любила. Вчила читати, готувала смачні страви, іноді ми навіть разом щось готували — мені подобалося. Ходили разом гуляти після школи. Вона навіть дозволяла іноді дивитися мультики чи фільми до пізньої ночі або засиджуватися з книжкою під настільною лампою. 

Знічував мене у дитинстві один момент, всього один, та серйозний. Мені було років 11-12, коли бабуся застукала мене за мастурбацією. Нам обом було дуже незручно, вона швидко вийшла з кімнати. 

Потім була розмова. Бабуся доволі суворо сказала, що так робити не можна, що це непристойно. Тепер я розумію: вона була знічена, сама не знала, чи нормально це, коли дитина самовдовольняється. Але тоді мені було дуже погано. Я боявся це робити, навіть коли бабусі не було вдома, боявся, що вона раптово прийде, і я не встигну сховатися. Коли все ж мастурбував, почував себе грішником або злочинцем. Мені здавалося, що зі мною реально щось не так. Я не міг спитати в однолітків, чи роблять вони це і як часто, навіть думки такі відганяв. Думав, чи пробачить мене Бог за те, що я роблю такі непристойності. Колись бабуся спитала, чи робив я це ще, і я збрехав, що ні. І тоді був точно впевнений, що Бог мене покарає. Я був віруючою дитиною.

Зараз про це смішно згадувати, та думаю, що свої сліди все це залишило. Окрім сміху, я досі при згадках минулого відчуваю сором. Сподіваюся, колись дорослі навчаться нормально говорити з дітьми про такі речі, як статеве дозрівання, мастурбація, секс, і не думатимуть, що якщо дитина/підліток мастурбує, це не нормально.

Ася:

Я ніколи не мала власної кімнати, жила в однокімнатній з мамою та бабусею. Ніколи не відчувала, що таке «власний простір» – все було спільним. Мій простір обмежувався ліжком та письмовим столом. І то, це було умовно. 

Мама і бабуся ніколи не вбачали нічого поганого в тому, щоб порпатися в моїх речах. Вони спокійно лізли до шкільного рюкзака, не питаючи дозволу. Мама читала мої есемески, якщо я залишала телефон десь у її полі зору. Колись ми скандалили через це, і вона заявила, що може робити все що завгодно, бо має знати про мене все. Бо вона моя мама і несе за мене відповідальність. 

Колись вона залізла до мого особистого щоденника. У неї був привід – я прийшла додому напідпитку. Проте могла б хоча б дізнатися, що сталося. А вона просто накричала, а потім, зранку, почала цитувати мені мій щоденник. Мені хотілося просто розтрощити квартиру від злості та образи. Після цього я ховала все якомога далі від її очей. 

Бабуся теж не відрізнялася тактовністю. Вона іноді прала мої речі і замість того, щоб попросити дістати все з кишень, діставала сама. Хапалася розбирати мій рюкзак, а на прохання дати можливість самій розібрати починала обурюватися.

Самі вони реагували на моє втручання до свого простору болісно. Якщо я брала сімейний фотоальбом, починали кричати і вимагали покласти, не брати його без дозволу. Щоб взяти  речі із шафи, також потрібно було когось просити це зробити – бабуся казала, що я не вмію складати речі нормально і влаштовую там безлад. Мама постійно кричала, щоб я не сміла чіпати її речі.

Не думаю, що це були нормальні, здорові стосунки. Зрозуміти переживання батьків можна – вони бояться, що дитина вживатиме наркотики або потрапить у погану компанію, або робитиме щось інше протизаконне. Та стежити за кожним кроком, таємно читати переписку і щоденники – це не те, що може врятувати від поганих наслідків. З власного досвіду скажу, що після такого хочеться лише ховати все та навмисно робити щось погане, на зло, доводячи, що така поведінка не є класною.

Лєра:

Мої батьки чомусь були впевнені, що я заходжу в інтернет, лише для того щоб дивитися порно. Або якісь розпусні картиночки. Або переписуватися з кимось про секс. Усе було схоже на уривок з книги «Субмарина»: «Мій батько думає, що з приходом темряви інтернет стає трохи непристойнішим». Тільки мої батьки були впевнені, що інтернет непристойний завжди.

Мене ж порно не цікавило: я лише переписувалася з однокласниками чи знайомими та дивилася якісь підліткові серіали або посередні українські ток-шоу. Окрема кімната від всевидячого ока батьків не рятувала. Вони іноді забігали і могли дивитися прямо на екран, чи не роблю я щось такого, що їм може не сподобатися. Коли я питала, навіщо вони так роблять, вони іноді прямо казали: «Щоб ти не дивилася нічого непристойного», а іноді брехали, що їх мій екран зовсім не цікавить. Я звикла тримати відкритим нейтральне вікно — відео з кошенятами або якоюсь книжкою — та швидко відкривати його в разі необхідності.

Чогось мені здається, що звичка патологічно брехати, від якої досі не можу позбутися, виникла не просто так.

Таня:

Мій випадок скоріше смішний, ніж сумний. Мамі у якийсь момент почало здаватися, що я вживаю наркотики. Я колись у старших класах випила дві банки слабоалкогольного напою, і це подіяло вбивчо. Прийшла пізно і майже одразу лягла спати. Зранку мама спитала:

— А що ти курила?

Я не одразу зрозуміла, про що вона. А мама пояснила — жодного запаху алкоголю вона не відчула, тож я, мабуть, курила траву. Я чесно зізналася, що саме пила, але вона не повірила.

Іншого разу я зацікавлено гуглила інформацію про психічні розлади, мене цікавило, як допомагають антидепресанти. І в мене залишилося відкрите вікно з описом якогось препарату. Я відійшла в туалет, а коли повернулася, мама почала зі злим обличчям питати, що за препарати я гуглю і як вони діють.

Ще один випадок – я говорила з подругою по телефону про якусь фігню. І я забула, скільки в накачаної людини кубиків на животі, і спитала зі сміхом, скільки кубиків. Мама, яка чула цю розмову, потім почала кричати, питати, що за кубики я замовляю. Вона подумала про куби та наркотики.

Не знаю, чому їй постійно здавалося, що я щось вживаю. Максимум, що я робила – пила раз на кілька місяців та вже в університеті почала курити (звичайні сигарети, а не те, що ви могли подумати). Я мала досвід спілкування з людьми, які курили траву, приймали єшки (екстазі, — прим. ред), знала, як це все діє і як відрізнити п’яну людину від людини під дією речовин. Мама відрізняти не вміла і влаштовувала скандали на рівному місці. Розповідала про шкідливість наркотиків, якісь історії типу «а пам’ятаєш нашого сусіда Борю? так він повісився через те, що курив траву» або ще якісь жахіття. Це було трохи смішно, і при цьому я почувалася винною, хоча нічого протизаконного не робила і не брехала їй.

Як правильно?

Чіткої інструкції, якої мають дотримуватися всі батьки, немає. Є різні випадки, і бувають такі, коли дійсно потрібно хоча б переглянути сторінку дитини в соцмережах. Та тотальний контроль у багатьох ситуаціях тки зайвий. Дитині потрібен власний простір. 

Йдеться навіть не про власну кімнату. Звісно, не всі мають можливість при народженні дитини надати їй окрему кімнату, бувають випадки, коли певний час навіть доводиться ділити житлову площу з безліччю родичів. Власний простір – це можливість самому обирати, як провести вільний час, можливість вести особистий щоденник, не боячись, що в ньому хтось порпатиметься. Можливість говорити з друзями без страху, що розмови навмисно підслуховують. Це певна недоторканість. Дитина, яка має цей простір, з більшою вірогідністю довірятиме батькам та ділитиметься переживаннями. 

Власний простір дитини – це повага до неї та прояв любові. Гіперконтроль теж можна відносити до проявів любові, проте він погіршує стосунки між батьками та дітьми, викривлює процес сепарації від них – прискорює або, навпаки, пригальмовує.

Якщо батьки відчувають, що їхні стосунки з дитиною далекі від близьких, а нормально поговорити про це не виходить – краще сходити до спеціаліста. Сімейний психолог/психотерапевт допоможе розплутати заплутану ситуацію та дасть поради, як зберегти за дитиною власний простір і не нервувати через це.

Світлини: Unsplash

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Тест. В який колір тобі перефарбувати волосся?
ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Де найчастіше вживають наркотики (та які саме)?

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: