Cпецпроекти

Робота на городі заважає навчанню. Історія і життя сільського вчителя


У постійній рубриці «Не лідер думок» ми виходимо за межі соцмереж, відпочиваємо від горезвісних лідерів онлайн-думок і занурюємося в реальне життя без прикрас. У новому випуску — наша розмова із сільським вчителем про його роботу і спосіб життя.

Закінчив я університет педагогічний у 2006-ому. І що? Треба було десь працювати. Не було такого, що я горів цією роботою. Але не було такого, що мене батьки змусили вступати в ПедІн (педагогічний інститут, – прим.). Це, можна сказати, їхня порада була. Кажуть «Це така робота, що завжди буде робоче місце. Тим паче, нас зараз 52 млн. (тоді так говорили), а буде ще більше. І дітей треба більше вчити».

Нас зараз не більше 52 млн., навіть менше вже (сміється, — прим.), але робота є. Мабуть, дається взнаки моє місце народження. Я, як сільський житель, звик багато працювати. І ніколи навіть подумати не міг, що може не бути роботи. До речі, мама ще говорила «Ігоре, якщо не хочеш в це село вертатися, то ти вчись. Бо оце в багнюці будеш до скону порпатися». Зараз сміємось, бо у своє село я не повернувся, звичайно, але в селі всеодно працюю.

Але моя робота в селі — це не те, що робив я в дитинстві і юності. Так, інколи приходиш з роботи «без задніх ніг». Але які б не були складні уроки, то все одно краще, аніж зранку до ночі стрибати по городу. Ну не просто стрибати, а працювати там, маю на увазі.

Цікаво, що великої тяги до села я не мав. Не було такого, що я хочу повернутися в село відразу після навчання. Але, як кажуть, шляхи Господні незбагненні. Так помалу я і опинився в селі. Їм свій «шкільний хліб», як у Гуцала.

Після університету нас розподіляли по школах, мене залишили в місті. Тоді для мене це взагалі був рай. Зранку на маршрутці доїхав до школи, попрацював, ввечері додому. Ще купа вільного часу, можна погуляти з друзями, ще там щось. Я так вдало навчився переключатися: всю роботу залишав у стінах школи, виходив новою людиною, не думав ні про які шкільні справи.

У мене з’явився час, я почав займатися спортом, тому що до цього не було такої тяги. Турник, пробіжки. Потім у школі почав «тягати залізо». Почав читати таку літературу, думав, якщо якесь скорочення чи що — буде запасна робота (сміється, — прим.). Загалом був би з мене хороший тренер — і штангу підтримає, і про рельєф Причорноморської низовини розповість.

Так, я вчитель географії. Коли думав, куди вступати, то якось мав 2 фаворити — фізкультуру та географію. Фізкультуру я любив, але свої фізичні дані оцінював не надто високо. А як подумав, що там будуть уроки гімнастики, то залишилася тільки географія. Оскільки я навіть кувирок зробити не можу, відразу крутиться голова.

Під час навчання в інституті я ще сумнівався щодо свого майбутнього, але пішов на практику й зрозумів, що все правильно зробив. Дуже мені сподобалося відкривати якісь таємниці дітям. Особливо тим, кому це цікаво. Коли до тебе приходить дитина, ти їй розповідаєш, що глибина Азовського моря менше 14-ти метрів, а в неї округлюються очі, неначе ти з нею ділишся секретними знаннями. Це дуже надихає на майбутні звершення.

У зв’язку із сімейними обставинами я опинився в сільській школі. Пощастило, що було вільне місце, тому що кадри в школі змінюються нечасто. Колектив, скажімо, усталений. Не знаю, до речі, з чим це пов’язано, але коли до сільської школи приходить вчитель, то це така багаторічна історія. Ось мої колеги  хто 15, хто 20, а є працівники, які вже і 25 років працюють тут. Думаю, тут багато факторів. І те, що складно знайти роботу в селі, то люди так за неї тримаються. Але, думаю, найважливіше — діти.

Я гадав, що немає різниці, де працювати. Але вже через місяць зрозумів, що якісь інші тут діти, більш відкриті. У селі на канікулах зустрічаєшся з дітьми, вони там помахають якось, підійдуть, щось порозпитують. У місті такого немає. Можуть запропонувати і в сніжки пограти. Й розкажуть, хто там до них у гості приходив чи куди вони поїдуть. Коротше, більш відкриті, одним словом.

Ще я по собі почав відчувати, що зникає ось те відчуття, яке в мене було в місті, що я вийшов зі школи і все. Про все і всіх забув, хай що хочуть, те і роблять. Ні, воно ж у селі у кожного якісь проблеми. Той не ходить, бо батьки запили, не стежать за дитиною. Ти сідаєш на велосипед, їдеш туди, щоб поговорити з ними, а воно виходить ніяке, смердюче, запитує, чи немає 10 грн. Береш це питання на контроль, намагаєшся до дитини достукатись, пояснити, що якщо буде прогулювати, то оце так, як батьки, закінчить. І вона, здається, розуміє. Але ж це ще дитина, хочеться йому погулять, половити рибу.

Я і сам люблю порибалити. Це, звичайно, плюс сільського життя. Я, навіть, коли на курси їздив до міста, то як той Тарзан — то маршрутки злякаюсь, то заблукаю. А потім ввечері повертаюсь додому, виходжу з автобуса і вдихаю на повні груди — так тут тихо, лише десь собака, може, гавкає, а в усьому іншому — санаторні умови. Тому що я спочатку переймався, що це ж повертаюсь у село, так мені у місті добре — кафе, боулінг, кінотеатри. А тепер живу собі спокійнісінько, тихенько так навколо. Я взагалі не уявляю, як раніше спав у тому місті. Там же ліхтарі з вулиці сліплять, світло, як вдень. Ні, ну якщо там на поверсі 12-му, може, й краще. Але оце ночував у одногрупника свого, то чекав, коли ж світло вимкнуть на вулиці.

Часу вільного теж достатньо. Наприклад, я швидше добираюсь до роботи. Ніяких маршруток, заторів — 20 хвилин пройтись і я на роботі. А велосипедом ще швидше. Але якщо хочеться якусь городину виростити, то часу стає просто катастрофічно мало. Дуже прикро це споглядати, коли часу не вистачає на навчання. Є розумні діти, але зрозуміло, що аби ж вони більше вчили, то без проблем отримували б призові місця на олімпіадах. Але в того городи, в другого там батькам треба допомогти на фермі — то успішність могла б бути вищою. Різниці між сільськими і міськими дітьми в успішності я не бачу. Але ось цей дефіцит часу дається взнаки. Воно ж видно, коли дитина розумна, аналізує все, з нею можна говорити по темі. Але вона не має часу, щоб вдома щось довчити. Ось лише на уроці, що вивчить, те й буде знати. Тоді думаєш «Ого, а якби він ще й вдома повчив, то це б які результати були!».

Я і сам такий був, але намагаюсь пояснити дітям, щоб не повторювали моїх помилок. Я ж теж повертався зі школи, то відразу порався по господарству, а потім вже можна з друзями піти погуляти. Навчання з цього графіку може «випадати». То я їм нагадую, що «гульки» нікуди не подінуться, а от на навчання потім не буде часу. Дехто дослухається.

Є також діти, яким, на щастя, не треба багато працювати, то вони можуть виділити час на навчання. З ними моя педагогічна душа просто радіє. Я маю декілька дітей, з якими займаюся додатково. Ось минулого року ми посіли друге місце на обласній олімпіаді. Там були гімназії, ліцеї, тож моя учения трішки знітилась. А я їй кажу: «Це змагання не шкіл, а інтелектів. Мені неважливо, скільки в них спортзалів чи утеплених туалетних кімнат. Мені важливі лише знання. А ти тут найрозумніша». І все, посіли друге місце.

Зрозуміло, що це її приз, вона велика молодець, але й мені приємно. Потім заходиш в учительську — стоять аплодисменти, неначе я на церемонії «Оскар» (сміється, — прим.). Я дуже пишаюся своїми учнями. І не лише ось такими відмінниками чи олімпіадниками. Є й такі, яким складніше це дається. У кожного ж різний розум, інтереси. Ось у мене у 8-му класі є учень — то великий математик! Всі формули він знає, з математичного кабінету не виходить майже. Йому вчителька задачі вже для 10-го класу дає, бо він вдома сидить усе вчить. Ну дається йому ця математика, рівняння, алгебра. А ось запам’ятати, де лісостеп, де хвойні ліси ну не може. І так ми намагались, і так.

То я, звичайно, дозволяю собі дещо порушити власні правила і більш поблажливо поставитись до таких учнів. Я не хочу мучити дітей. Я бачу, що він не хоче це вчити, то я не буду таким злим поліцейським, від якого в учнів стрес. Не хочу, щоб діти думали «О, ні, знову ця географія, знову ці найвищі точки континентів». У мене таке було в дитинстві із зарубіжною літературою. У нас була просто скажена вчителька із зарубіжної. Вона волала, як сирена, через будь-яку дрібницю. На її уроках я відчував такий стрес, що не міг ні слова видавити — так боявся помилитися. Що я тільки не вигадував, щоб не ходити на її уроки. От я і не хочу, щоб у моїх учнів було таке враження від мого предмету.

Та й загалом до навчання. Хочеться дітей знову дивувати. Тому що з розвитком технологій питань у них стає все менше. Вікіпедія краще за мене пам’ятає розмір Бельгії чи об’єм Нілу в літрах. Але я вважаю, що варто використовувати технології, а не перейматись через них. А всім, хто вважає, що розвиток цивілізації вбиває їхні професії, рекомендую згадати, як проти розвитку технологій боролись, наприклад, в Англії 17 сторіччя. Коли старі шевці не хотіли введення новітніх засобів ткацтва і тому подібного. Технології варто приручати, а не боятись їх.

І не варто думати, що у селі в нас технології якось відстають. Так, можливо, мультимедійних дошок не так багато. Але наші діти знають так само всі меми, жарти там у них свої. Як і в місті, фарбують волосся, пробивають носи. Наш директор, правда, свариться. Мабуть так, як директор будь-якої міської школи (сміється, – прим.). Тому якоїсь величезної різниці між дітьми з різних населених пунктів я не бачу. Нагадаю, що населені пункти — це моя спеціалізація.

Тому я радію, що опинився тут. Мені цей спокій дорожчий за купу кафе та дискотек. Якщо захочу потанцювати, поїду до міста, натанцююсь та повернусь у своє тихеньке та затишне село. Хто б що не говорив, але, на мою думку, це колиска української культури, географії, історії та всього-всього. Мій життєвий шлях мені здається дуже логічним. Я звідки йшов, туди і прийшов: намагався поїхати із села, але в село повернувся і відчуваю, що це моє, така моя доля. Я навіть кайфую, коли кажу, де працюю. Ніколи не говорив, що я «викладач», «педагог». Просто і скромно — сільський вчитель.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ От халепа: чому ми забуваємо, що хотіли сказати

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: